Комендант його дитинства...

Комендант його дитинства…

DSC_0288

Михайлові Славуцькому — 82 роки. Разом з дружиною Валентиною, вони   охоче відвідують заходи у рамках програми «Місце зустрічі — діалог», беруть участь у виступах, діляться з друзями цікавими історіями із свого життя
Уже багато років Михайло береже в собі пам’ять про людину, що у важкі часи Другої світової допомогла його родині вижити. Восьмирічним хлопчиком Михайло (Меєр) Славуцький потрапив до Доманівського гетто.  До війни Славуцькі жили в Одесі і їх велика родина налічувала 17 осіб. Дванадцятеро із них були розстріляні ще у 1941 році фашистами через свою приналежність до єврейського народу. Дідусь, що не захотів покоритися німецьким наказам і не пройшов реєстрацію, запалив пічку, закрив піддувало і задихнувся від чадного диму.
-Нас лишилося четверо: мама, нас двійко та її рідний брат, — згадує Михайло, —  Із єврейської колони, яку вели на Богданівку, нам вдалося втікти — навколо снували чутки, що усіх будуть розстрілювати. Ми переховувались, як могли, але нас піймали і знову відправли у Доманівку. Дорогою смерті людей гнали, мов скотину, не даючи жодної хвилини передихнути. У мене на очах вагітну жінку застрелили лише за те, що вона спробувала присісти, щоб відпочити. Дядько, молодший мамин брат, весь час скаржився, що в нього болить нога, але  ми просили його  не зупинятися, тому що це — кінець. Коли ж усіх пригнали в Доманівку і закрили у свинарнику, дядько зняв чобіт і, зітхнувши з полегшенням, одразу ж помер.
Славуцьких лишилося троє: мама Анна і двоє дітей: Еля та Меєр.
У 1942 році за наказом Антонеску розстріли євреїв припинили, і в’язнів гетто почали відправляти на сільськогосподарські роботи. Так родина Славуцьких потрапила у село Забара, де працювали цілий рік, а згодом у село Молдавка, де були до кінця війни. Мешкали у власноруч збудованій землянці з двох’ярусними нарами. Було дуже холодно. Головним наглядачем був румунський комендант із Доманівки, що часто навідувався до в’язнів разом із своїм взводом. Він перевіряв, як працюють євреї, чи справно виконують свою роботу. Про цю людину з великою подякою Михайло згадує й досі.
—  Комендант намагався усіляким чином полегшити життя в’язнів гетто. Одного разу він приїхав, щоб перевірити, чи усі вийшли на роботу. Як з’ясувалося працювали лише ті, що мали у що одягтися. Ті ж, що лишились босими і роздягненими, сиділи у землянках.  Він вислухав маму, яка пояснила ситуацію, і виписав їй попуск у Доманівку, де був жіночий комітет румунських євреїв, який нещодавно отримав допомогу від Червоного Хреста. Коли ж мама приїхала туди з проханням дати їй одяг для себе та для дітей, її вигнали зі словами:
— Пішла вон звідси, більшовичко.
— Коли комендант  дізнався, що мама нічого не отримала, він дав їй 30 окупаційних марок. Мама поїхала на базар, купила мішковину та шматки шкіри і пошила нам одяг і постоли. Лише після цього наша сім’я почала виходити на роботу, — згадує Михайло, — Памятаю, що наглядачем у Молдавці був  жандарм на ім’я Вася, що частенько лупцював в’язнів. Якось він так сильно побив сестру Ельку, що та не могла ні сидіти,  ні стояти. Сестра поскаржилась комендантові, а той приструнив недоброго поліцейського:
— Ці люди й так бідолашні, а ти ще й смієш піднімати на них руку!
І погрозив наглядачеві, що наступного разу відправить його на фронт.
— Наш комендант був добрим і справделивим, щиро і чесно розповідав нам про те, що відбувається на фронті. У 1944 році румуни почали відступати, і він прийшов попрощатися, але попередив, що незабаром сюди прийдуть німці і калмики, які славились своєю дикою жорстокістю. Він пропонував нам вибиратися в Румунію під прикриттям румунських військ, але ми хотіли повернутися до Одеси. Так і сталося — навесні 1944 ми повернулися додому невеличкою групою тих, хто залишився.
— Навіть у вовчій зграї буває хтось, не позбавлений людського співчуття і шляхетної вдачі. Завдяки цьому румунському офіцеру не лише ми лишилися живими — він допомагав й іншим. Мені дуже хотілося подякувати йому або комусь із його родини , але одразу після війни про це не могло бути й мови, — згадує Михайло. Вже у роки незалежності Михайло почав звертатися до різних установ, щоб знайти родичів доброго коменданта з Доманівки. Не так давно Михайло Славуцький  звертався на Перший канал румунського телебачення, і у румунське консульство в Одесі, щоб віднайти хоча б якісь дані  — але результатів поки що немає. Сліди цієї людини загубилися у часі. Втім, пам’ять про доброго коменданта із Доманівки передається із покоління в покоління врятованих ним євреїв.

Прес-центр «Парітет»