Дива бувають не лише на Сході...

Дива бувають не лише на Сході…

46662686_1495832467186243_2880594098245337088_n 46696949_1495846977184792_7713049518815576064_n

Коли мрії здійснюються — це диво чи просто збіг? А може, так і повинно бути в житті — бажання повинні перетворюватись у реальність?
Одеситка Лада Бондарєва — непересічна особистість. У свої 90 — волонтерка з навчання пенсіонерів комп’ютерної грамоти та моди і стилю, активна спортсменка (щодня займається скандинавською ходьбою), блогерка, чудова майстриня, що шиє гарні сукні і учасниця програми «Крутіше за всіх», зрештою, учасниця встановлення рекорду «Найбільша кількість моделей похилого віку», зафіксованого цьогоріч в Одесі Національним реєстром України.
Нещодавно Лада знову усіх здивувала — побувала у далекій подорожі до Ташкента. Після повернення мандрівниця разом зі своєю супутницею Галиною Юдіною у Філатовській вітальні (Музей академіка В.П.Філатова) поділились своїми враженнями від чудесної подорожі — а інакше, як дивом цю подію не назвати.  Зустріч, організована ГО «ІТ-бабусі», і особливо Володимиром Богатирьовим. Про розповідь двох мандрівниць — у формі інтерв’ю:

46733608_1495836170519206_2349519618273443840_n 46750683_1495843567185133_1301520256287637504_n

— Чому ви мріяли поїхати саме в Ташкент?
— Це місто мого дитинства, куди моя розкуркулена родина утікала від голоду. Ташкент — місто хлібне…Місто, де я вперше пішла в школу, навчалась, працювала дитиною на заводі під час війни. Досі у батьківському домі в Ташкенті живе моя молодша сестра. Я мріяла про це багато років…
Чому не виходило здійснити мрію?
— По-перше, мій статус і вік. Я — інвалід 1 групи, ветеран війни, довгожителька. Мені самій ніхто навіть квитка не продасть — потрібен супровід. Квитки на переліт до Ташкента дорогі — від 17 000 гривень на особу, а на дві особи взагалі виходить захмарна ціна. Я ж отримую звичайну українську пенсію і дітей, які б могли допомогти мені, в мене немає. То ж здійснити подорож заважав цілий клубок  проблем.

46750710_1495843887185101_6343146416738664448_n 46757634_1495844837185006_7005105309182066688_n

— Як все-таки, почались зміни у цьому напрямку?
— Одного разу я запросила подруг пообідати в узбецький ресторан і там розповіла про цю мрію. Ми смакували узбецький плов, запиваючи чаєм, і у цю мить наче щось змінилося: подруги пообіцяли мені, що хтось один із них обов’язково мене супроводжуватиме, лишається тільки знайти гроші на квитки, спонсора, який міг би оплатити подорож літаком, чи навіть поїздом, якісь інші можливості, про які ми навіть не здогадувались… Символічно, що зустріч відбувалась саме в узбецькому ресторані, який невдовзі після нашого візиту зачинився…. Так би мовити, його місія була виконана.
— Яким чином відбувались пошуки можливостей для поїздки?
— Ми почали розглядати різні варіанти подорожей, навіть збирались їхати поїздом, тому що, можливо, для мене, як інваліда 1 групи й ветерана війни, це був би найдешевший шлях. Але через військові дії у Донецькій та Луганській областях цей шлях дуже ускладнювався і вимагав чимало зусиль. Потрібно було подолати близько 4500 кілометрів, кордони чотирьох країн (якщо наземним транспортом), витратити тиждень часу лише на переїзд. Тож доля тим часом готувала для нас дещо інше…

46758863_1495844510518372_6250602636152668160_n 46759351_1495826560520167_6980807790130364416_n

— Тобто, далі все складалось, як подарунок долі?
— Не зовсім. Одночасно я брала участь у кількох проектах, і в тому числі, була запрошена на участь у телевізійному шоу «Крутіше за всіх» на Інтері, як найстарший модельєр, який досі створює сукні. Мене запросили на знімання програми і приїхавши до Києва напередодні, я ввечері вийшла з готелю, щоб прогулятись по місту. Яким же було здивування, коли ноги привели мене просто до порогу посольства Узбекистану в Україні! Вже був вечір, навколо лунала узбецька музика і на екрані змінювались картинки з життя Узбекистану, такі рідні й знайомі, і коли я взялась за ручку дверей посольства, зрозуміла, що двері у Ташкент для мене вже відчинені, все, про що мріялось — вже збувається!
— Як відбувався ваш виступ у телевізійному шоу?
— Мені сподобався цей зовсім новий досвід, хоча я спочатку боялась. Ведучі Андрій Доманський і Андрій Данилевич були до мене дуже люб’язні, ми розмовляли з ними на різні теми, і особливо мені було приємно, коли молоді дівчатка з Київського будинку моделей демонстрували пошиті мною сукні. Зал аплодував постійно. Коли ж Андрій Доманський запитав мене, про що я мрію, я чітко відповіла: хочу поїхати в Ташкент. Там моя рідна земля, батьківський дім, молодша сестричка. Я голосно і відверто розказала усім присутнім про свою мрію.

 

46778985_1495829787186511_6171543120140828672_n 46783700_1495839127185577_8426904058714914816_n 46783723_1495839767185513_4637458150075662336_n

— І що ж було після знімання?
— Коли я зійшла зі сцени, не встигла зробити кілька десятків кроків у бік машини, що мала відвезти до готелю, коли навздогін вже бігли дві редакторки «Інтера»  і гукали: Ладо, постійте, ми зробимо Вам квитки до Ташкента!… Тобто, в цей момент я зрозуміла, що мрія вже збулася! Лишилося визначитись з датою і з людиною, яка буде поруч у цій поїздці. Супроводжувати мене погодилась фотограф Галина Юдіна — творча і натхненна натура, яка від самого початку допомагала цій мрії здійснитися.
— І от ви вирушили у далеку дорогу… Поїзд до Києва, переїзд у Бориспіль, переліт до Мінська, другий переліт у Ташкент? Чи не забагато у ваші 90?
— У дорозі почувалась дуже добре. Ніяких складнощів не виникало. Щоб легше було ходити, взяла з собою скандинавські палички, а до наплічника — мінімум одягу і потрібних речей. В дорозі повинно бути легко. Рівно одна доба знадобилась на те, щоб з Одеси доїхати до Ташкента і обійняти мою сестричку…
— Що ви відчули, опинившись у рідному місті?
— По-перше, я одразу почала розмовляти по-узбецьки. Опинившись на тій землі, я не лише згадала мову, але й до мене повернулись звички, манера спілкування, притаманна місцевим жителям. Через невелику кількість лексики, узбекам притаманне постійне використання мови жестів, виразу обличчя, і так розмовляють люди різного віку. Якось я стояла на вулиці Ташкенту зі скандинавськими паличками в руках і до мене підбіг малий хлопчина, ще навіть у памперсі. Він мовчки показав на палички і здивовано розвів руками. Я показала на ноги і заклопотано похитала головою. Ми зрозуміли один одного. Я стала місцевою.

46792287_1495850313851125_7852317694563975168_n 46794322_1495850043851152_3914092155991228416_n

— Яке враження справив на вас Ташкент?
— Звичайно, я розшукувала у місті сліди минулого, ті місця, де я працювала, вчилась, займалась спортом у дитинстві та юності. Але мушу зізнатись — дуже мало лишилось від міста мого дитинства. У 1966 році в Ташкенті відбувся сильний землетрус, внаслідок якого центр міста був зруйнований вщент. Деякі будівлі відбудували лише для того, щоб зберегти їх для нащадків. І сьогодні старе місто зноситься цілими кварталами. Глинобитні будиночки із саману вже закінчують своє існування у центрі — хоча в приватному секторі люди продовжують будувати за старими технологіями… У Ташкенті безліч звивистих вуличок, багато східних базарів, де продаються смачнючі східні смаколики, спеції, традиційні килими, шовкові тканини і бавовняні вироби. Є шикарні ресторани і разом з тим — багато маленьких забігайлівок типу чайхана, де можна попити чаю в піалах і недорого перекусити. Тут багато стародавніх і нових мечетей, ми побували також у медресе (навчальному закладі мусульман) і у каліграф-студії… Ташкент неможливо порівняти з європейським містом. Це східне місто, але яке ж воно розкішне!Дуже багато будівництва, на місці старих вулиць ростуть проспекти. Таких розкішних доріг, як там, у нас немає. Зупинки — дуже зручні, люди стоять захищені від сонця. Зручний громадський транспорт. Молодь поступається місцем старшим — така традиція. У місті дуже чисто, зовсім немає сміття, хоча незрозуміло, куди воно дівається — баків і урн сміттєвих немає. Росте нове місто — нове, красиве, і відчувається його потужна сила.

46796197_1495853403850816_4707156978139398144_n 46801514_1495843440518479_4329568497429381120_n

— Наскільки відкриті і привітні місцеві жителі до туристів?
— Люди привітні — спілкуються, про Україну знають і передають українцям привіт. Особливо на базарах — коли дізнавались, що ми з Одеси — частували нас, дарували смаколики, спеції. Шукаючи дорогу, ми познайомились з елегантним чоловіком, який запропонував нас підвезти й виявився… заступником мера міста. Згодом ми з ним подружились і на Фейсбуці. Коли він дізнався, що ми з Одеси — приділив нам час, показав яскраві місця Ташкента, розповів, що у місті відбувається. На сході дуже шанобливо ставляться до людей старшого віку, і його поведінка — яскравий приклад тому.

46803627_1495826477186842_6454191889938644992_n 46804823_1495850850517738_2873343751068057600_n

— Як вас зустрічала рідна сестричка?
— Ми не бачились з Галею понад 12 років, тож сестричка активно приготувалась до нашого візиту. Ми чи не щодня приймали гостей або ж ходили в гості до знайомих, спілкувались, танцювали, куштували смачні узбецькі страви. Одного дня прийшов у гості мій друг дитинства, якому також вже багато років, він жив поруч із нами… Я дуже рада, що побачила сестру, хоча зараз важко усвідомлювати, що, можливо, ми більше з нею більше не побачимось… Втім, ми обидві володіємо сучасними технологіями і частенько спілкуємось по скайпу чи вайберу. Можливо, ця подорож у Ташкент — лише початок!

46804851_1495826467186843_7704231439855779840_n 46817204_1495848747184615_1372052574294769664_n 46825042_1495829500519873_6256666219441553408_n 46829232_1495838527185637_3756978026055729152_n

Фотограф Галина Юдіна свої враження від поїздки до Ташкента передала у серії чудових світлин. Доповнюючи розповідь Лади, вона додала:
— З одного боку, екзотичне місто, ворота Азії, з іншого — майже всі, хто старший 40 років, розмовляють російською. Ташкентці — гостинні, і в їх культурі — повага до старших, можливо тому мені з Ладою було так цікаво відкривати це місто. Але мене вразила найбільше не старовина. По нових ідеальних дорогах мчаться нові автобуси і нові автомобілі місцевого виробництва — ось що цікаво! Це місто, спрямоване в майбутнє… Сучасне місто. Благодатний край. Бажаю йому процвітання. Щиро вдячна усім, хто долучився до здійснення мрії 90-літньої пенсіонерки. Велика подяка телеканалу «Інтер», колективу програми «Крутіше за всіх» за їх щедрий подарунок ! І нехай такі подорожі, такі дива трапляються частіше.46831523_1495836030519220_3749821712892428288_n 46837340_1495849667184523_7859758815598608384_n 46847386_1495826630520160_8413500217403375616_n

До речі, хазяйка Філатівської вітальні, де відбувалась зустріч, Юлія Вилкун розповіла:
— У 1941-1944 роках академік В.П.Філатов, як і тисячі інших радянських людей, потрапив до евакуації до Ташкента, він жив там і продовжував працювати аж до визволення Одеси!
Тобто, Лада у дитинстві ходила по тих самих вуличках у той самий час, що й академік Філатов, і можливо, вони десь навіть могли перетинатися. І ось через 75 років вона розповідає про Ташкент, сидячи поруч з його погруддям у його музеї…А ви кажете… Дива трапляються не лише на Сході!
Ольга ФІЛІППОВА.
Фото Галини ЮДІНОЇ.

Оля%20и%20Лада 24