"Свій-чужий" в Одесі. Хто ж вкрутить лампочку?

«Свій-чужий» в Одесі. Хто ж вкрутить лампочку?

Снимок%202048062917_2440820122601858_5471710110864637952_n
Яке воно, місто, в якому живу? Я тут свій чи все-таки, чужий? Якщо це місто моє, то хто я в ньому — гість чи все-таки господар? І коли я не беру відповідальність за місто, тоді — яка сила панує в моєму місті?
Такі та інші, глибокі і бентежні питання ми ставили собі та друзям під час участі у театральній майстерні на тему «Свій-чужий: портрет міста Одеси», що відбувалася з метою просування соціальної інклюзії, для роботи з конфліктами.

Снимок%2038Снимок%2039
Майстерню проводила тренерка Наталя Вайнілович — авторка програм, тренінгів, семінарів з акторської імпровізації, командної взаємодії, організаторка всеукраїнського фестивалю «АРТ-Плейбек. Разом» засновниця громадської організації «АРТ-Плейбек. Інклюзивне Театральне Об’єднання». Наталя родом із Києва, займається театром імпровізації з 2010 року, але й досі продовжує навчатися.
Поговорити «за Одесу» зібралися люди дуже різні за віком, за професіями, за соціальним статусом, були присутні корінні одесити, ті що «понаїхали», в тому числі й ті, що стали одеситами в результаті військової агресії.
Впродовж трьох днів учасники розповідали історії, робили вправи на тілесну виразність, працювали з голосом, розвивали навички емпатії, активного слухання, навчались взаємодіяти з іншими, і виходили на сцену, знаходячи саме ті слова, що в змозі описати ставлення, почуття, бажання що стосуються покращення життя в Одесі.
Важливою умовою участі в майстерні була готовність до діалогу, до сприйняття різних точок зору та до ненасильницького спілкування. Усі учасники були різними, тож до порозуміння приходили з допомогою мистецтва. Досліджували свої взаємовідносини, відкривались історіям інших людей, проживали певні соціальні ролі.
На основі особистих історій учасників помалу вимальовувалась інтерактивна вистава на тему «Свій-чужий. Портрет міста Одеси», що відбулася у просторі «IQ Space». Вистава була кластерною — вона складалась із фрагментів різних історій з реального життя одеситів, які живуть тут, навчаються, займаються творчістю, створюють соціальні проекти, або ж шукають своє місце в житті. Це історії, які стосуються актуальних для Одеси тем.
У виставі поєднувались різні методики — плейбек-театр, форум-театр, елементи документального підходу плюс образність і конкретність.
На виставу прийшли усі охочі. Вистава була побудована таким чином, щоб глядачі мали можливість стати її активними учасниками, і вплести у неї власні історії.
Одна з учасниць майстерні розповідає:
— Я дуже рідко вважала це місто своїм, хоча тут народилась. Мені були незрозумілі у різні періоди мого життя одеські приколи — «по знайомству», «з під прилавку». Я не розуміла, чому тут є нормою запізнюватись на зустрічі на півгодини, не отримувати дрібну решту при покупці, чому тут усі розслаблено ходять, наче йдуть на пляж, чому моя відповідальність закінчується рамками квартири, а в інших місцях можна поводитись, як завгодно, чому тут усе продається і знищується… У мене вистачало претензій до міста. Але коли я послухала інших з їх історіями, тих, хто виріс серед вічної мерзлоти чи вдихав вугільний пил, тих, кому довелось залишити свої домівки, я зрозуміла, що весь цей час моє місто мене оберігало… І мені стало соромно перед ним. Я зрозуміла, що відповідальність за місто починається з мене.
Учасники на сцені щиро ділились своїм особистим, тим, чим зазвичай люди не готові ділитись, тож глядачі відповідали взаємністю, активно включались в роботу.
Червоною лінією крізь виставу проходили листи до Одеси, написані учасниками, які висіли на білизняному шнурі, причеплені прищіпками. Коли вони звучали — хотілося сміятись і плакати одночасно. Це були дуже правдиві листи, в яких і любов і злість, і бажання змінювати щось навколо себе.

Снимок%2027
Один із символів вистави стала звичайна електрична лампочка. Та, яку так часто хтось викручує в під’їзді. Та, що дає світло, якого часто бракує. У виставі лампочка має символічне значення, як показник нашої громадянської свідомості, який висвічує наші стереотипи, страхи, ставлення один до одного.

Тренерка Наталя Вайнілович задоволена:

— Мені пощастило працювати з щирими, вдумливими людьми, які здатні були перемогти зону дискомфорту, які бажають рухатись далі, бачать сенс в тому, що ми робили, і це велике щастя! Я відчула себе своєю в Одесі. У місті, якого не знаю, з людьми, з якими побачилась вперше. Всього три дні, і щось всередині змінюється. Народжується щось нове. Продовження — точно — буде!

Снимок%2048Снимок%2052
Один із глядачів, що побували на спектаклі Володимир Богатирьов вважає:
— Для нашого українського суспільства не характерно, що театр піднімає важливі питання і слугує інструментом для розв’язання соціальних питань. Однак те, що ми побачили на сцені сьогодні — це яскрава подія, яка показує, що сьогодні театр — це не лише розвага, але й, перш за все — можливість вирішення конфліктів, у тому числі й внутрішніх, соціальної взаємодії. Адже мета таких майстерень в тім, щоб ставити питання, а далі — думати, відчувати, діяти, жити.
Снимок%203   Снимок%2054

«Айті-бабусі» були активними учасниками та глядачами у проекті, співфінансується Форумом громадянської служби миру (forumZFD) та спільно впроваджується ГО «Інклюзивне театральне об’єднання «АРТ-Плейбек» і Програмним офісом Форуму громадянської служби миру (forumZFD)

Ольга ФІЛІППОВА.