Полонянка номер 83 399

Полонянка номер 83 399

DSC_0204

Лідочка Зайцева народилась у далекому 1925 році на Донеччині, у місті Славянськ. У юності була веселою та смуглявою, жила у дружній родині з батьком, мамою та сестрою. У 1943 році, коли німці увійши на Донбас, родина намагалась виїхати, але було запізно. Батько, керівник заводу, пішов у підпілля, а молодих працездатних донеччан німці почали ешелонами вивозити на роботу у Німеччину та Австрію. Разом зі своїми подругами-однокласницями вона потрапила в австрійське містечко Лінц, на фабрику всесвітньовідомого фабриканта Круппа, де у величезних масштабах вироблялись танки, артилерія та інше військове обладнання. Тут широко використовувалась праця військовополонених та вязнів таборів та гетто.

DSC_0226

— Місто Лінц на Дунаї, куди я потрапила — це величезні заводи, фабрики та річковий порт, через який вантажі з заводів відправлялись на фронт, — розповідає Лідія Тимофіївна. — Спочатку нас помістили у карантин на 21 день. Згодом вистроїли у шеренгу і австрійці почали відбирати людей до себе на роботу. Літній австрієць, завідувач однієї з військових лабораторій, вибрав усіх моїх подружок, а я лишилась стояти сама. Як зараз памятаю — у дівчат були заплетені косички калачиками, в мене ж — високо підібрані коси.

Я не хотіла лишатись без подруг і тому сама привіталась з цим паном по-німецьки, я ж була відмінницею в школі і розмовляла пристойно.Він запитав у мене:

— Юна леді, ви добровільно приїхали на роботу?

— Ні, пане, відповіла я, — мене змусили.

— Тоді можете повернутися назад, — пожартував він, і додав, повернувшись до солдатів, які нас охороняли — цю дівчинку із смішною зачіскою я теж беру до себе на роботу.

Так Лідочка Зацева опинилась у науковій військовій лабораторії при фабриці Круппа. Примусові працівники жили в бараках. Поруч з радянськими полоненими, працювали примусові робітники з усіх країн Європи: поляки, швейцарці, чехи, французи, та й німці також були. Керівники ставились до полонених добре, хоч годували погано. Лідія Тимофіївна згадує, що усім примусовим робітникам, окрім радянських, допомагали харчами Товариства Червоного Хреста з їх країн допомагали харчами.

— Ми любили Сталіна, вірили в нього, але нам було боляче: чому іншим народам допомагають, а нас лишили непризволяще? — цього колишня полонянка не може пробачити вождю народів й досі.

Дівчину поставили працювати шліфувальницею. Робота була важкою, як на тонкі дитячі руки, вона не встигала за станком, постійно боялась покалічитись, бо була голодна і слабка. Згодом на її прохання перевели працювати на токарний станок, там було трохи легше.

У примусових робітників був вихідний, під час якого можна було вийти в місто, погуляти. Це дало можливість нашій полонянці стати учасницею підпілля. Керівником групи, в якій було 37 хлопців та троє дівчат, був німець, Карл Зельц, розповідає Лідія Тимофіївна.

DSC_0205

— В неділю я відправлялась з дорученням ніби-то в місто, а насправді йшла до лісу, де були австрійські партизани. Була звязковою. Ми очікували на прихід Радянської Армії, але чекати, склавши руки, не могли, тож своїми діями старались наближати цей день. Погоріло наше підпілля через нерозділене кохання. Одна з працівниць, Фріда, була закохана в нашого хлопця, який не звертав на неї уваги. Від злості вона видала усіх підпільників, і нас заарештували. Тож ми усі, опинились у Німеччині, в таборі Равенсбрюк. Разом з нами у концтабір потрапила й Фріда, і подруги по табору час від часу били її за зраду.

Равенсбрюк у перекладі з німецької — «воронячий міст». Це був один із найстрашніших таборів Рейху. Тут тримали жінок-полонянок фашистського режиму з усієї Європи. І хоча до звільнення залишалось недовго, Лідії довелося пережити тут чимало горя. Вона досі памятає свій номер 83 399. За підпільну діяльність її присудили до страти, але оскільки «навантаження» на крематорії було великим, довелося чекати.

— Нас будили о пятій ранку, — розповідає вона — і піднімали «на прогулянку». На сніданок нам давали червону воду — відвар з буряка, працювати можна було за власним бажанням, але ми з подругами не ходили на роботу, бойкотували. Разом з нами у таборі була дружина німецького комуніста Ернста Тельмана — Роза Тельман. Вона опікувалась мною, бо я була дуже подібна до її доньки. Роза усіма силами допомагала мені уникнути смерті.

Коли у Равенсбруці почалась епідемія, багатьох бранців перевезли в Нойштадт-Глеве — філіал концтабору, де не було крематорію. Це вже був час, коли німці почали розбігатись, і їм було не до полонених.

DSC_0232

Напередодні звільнення полонених уже не годували. Лідія й досі, хоча минуло понад 70 років, памятає день звільнення:

— Ми лежали у блоку напівмертві від голоду. Зранку старша чергова по блоку вийшла на свіже повітря і повернулась із звісткою: дівчата, там стоїть танк. Ми виповзли, бо ходити не могли. Дійсно у табір увійшли американці, це було 2 травня 1945 року. Через кілька годин нас разом з усіма документами передали радянським військовим.

Капітан КГБ, який розглядав справу Лідії, не вірив своїм очам: адже за підпільну діяльність вона була приречена на смертну кару через повішання. Просто не встигили.

Приреченій на смертну кару через повішання у 20 років, Лідії Обуховій сьогодні вже понад 91. Її сьогоднішнє життя не виходить за межі невеличкої квартирки. Її оточують фотографії коханих і рідних: батьків, чоловіка, дітей. На жаль, такі поважні роки доводиться проживати самотньо.

DSC_0221

Син помер, донька живе далеко. Її відвідує онука, родичі та знайомі, соціальна працівниця, але більше за все Лідії Тимофіївні не вистачає живого спілкування, походів у кіно, театри, на концерти, прогулянок у парку. Сьогодні вона може рухатись лише з допомогою костилів, з якими не надто зручно спускатись з останнього поверху пятиповерхової «хрущівки» без ліфту.

— Понад усе я мрію знову потрапити на свою дачу в Чорноморці, подивитись на море, на дерева та квіти, — ділиться своїми мріями Лідія Тимофіївна. — Адже мені там так затишно, на лоні природи.

Впродовж останнього часу Лідію Тимофіївну відвідують волонтери громадської організації «ІТ-бабусі», які у з інтересом спілкуються з такою цікавою людиною. Адже її життєвій стійкості можна лише позаздрити і багато чому навчитися. Лідія Тимофіївна пише чудові вірші про своє життя, і з задоволенням читає їх своїм гостям. І ще вона мріє видати свою збірку, щоб поділитись своєю творчістю з іншими.

Публікація відбулась у рамках програми «Місце зустрічі — діалог», що проходить за підтримки фонду «Память.Відповідальність.Майбутнє» і відображає лише точку зору автора.

Ольга ФІЛІППОВА.