Марійчина довга далека дорога...

Марійчина довга далека дорога…

13 Мельниченко 1

— Нині, на схилі літ, мені весь час сниться мій дім, де я народилась і зростала, хочеться подивитись на своій рідний хутір Дальні Рьолки, на село Раджа Красногвардійського району Ленінградської області, де я ходила до школи. Я залишила свій дім одразу після війни і більше туди не поверталася. Хотілося б пройтися по рідним стежинкам, по полю, погуляти по нашому садочку, де росли червонощокі яблука — коли 90-літня Марія Мельниченко згадує дитинство, її погляд поринає десь далеко, у вишину.

Мама померла, коли Марійці було 4 роки, залишивши чоловіка та трьох дітей. До того, як людей почали заганяти у колгосп під дивовижною назвою «13 років Жовтня», батько був заможним селянином, тримав велике господарство.

— Перший мій спогад з дитинства — це свято Масляни, — розповідає Марія, — Ми усією родиною поїхали кататися на конях і взяли з собою маленьке лоша, що бігло поруч з возом. Одна з місцевих баб на прізвисько Япониха сказала тоді батькові:

— Ванюшка, ох, яке ж у вас гарнесеньке лошатко!

І після того, як ми повернулися, воно впало на ноги і більше не піднялося. Дорослі навколо казали, що Япониха його зврочила. Всі домоткані доріжки з нашого дому пішли на те, щоб його підвішувати, підтримувати, до нас регулярно приходив ветеринар, робив уколи, але лоша так і не очуняло.

Коли батько одружився вдруге, у нас народилася ще одна сестричка. У1937 році тата мобілізували на фінську війну, а коли він повернувся у 1940-му — мачуха чекала на нього з великим животом — нагуляла дитину з батьковим старшим братом. Батько не хотів більше з нею жити, але вигнати її не наважився. Піти з дому також не виходило — на кого ж лишити чотирьох своїх дітей? Недовго вони терпіли одне одного — влітку 1941-го знову почалася війна. Батька мобілізували, а ми лишися з мачухою, у якої була на той момент донька від мого батька і син від дядька.

17499909_10210441790980179_943324118_o

Марійці було 15 років, коли мачуха залишила на неї господарство разом із двома братиками, а сама поїхала з молодшими доньками жити до своєї сестри. Вона лишилася за старшу — і пічку палила, і їсти варила, і хліб пекла. Коли ж у село увійшли німці — дівчинку почали забирати на різні роботи: будувати та чистити дорогу, возити пісок конями. Заходили в село й власівці — шукали партизанів, і навіть гостювали в Марійчиній хаті.

— 23 грудня 1943 року нас усім селом, в тому числі й дітей, посадили у теплушки і повезли у невідомому напрямку. Моїм братикам — Саші й Колі було 9 і 11 років, а мені — 17, вони завжди тулилися до мене, як до мами, — згадує Марія Мельниченко. — Спочатку нас привезли у місто Шауляй, в концтабір для військовополонених. Там литовські селяни приїздили і забирали нас на свої хутори працювати. Забрали мачуху з двома доньками, забрали тьотю з трьома дітьми, а ми, мелюзга, сидимо, нікому не потрібні. Врешті приїхав молодий хлопець парою коней і забрав нас на свій хутір. Одразу по приїзду посадили й нас до роботи — дерти пір’я на подушки. Згодом прийшов сусід і забрав мене з молодшим на свій хутір, де ми жили кілька місяців. Люди там, у Литві, працьовиті, не ледачі, дуже культурні, всюди все прибрано, навіть в лісі жодна щіпка не валяється дарма. Ми так само, як і литовці, носили на ногах деревяне взуття, хоча було незручно. Нам з братом виділили окрему кімнатку, де ми ночували. Памятаю, якось вночі прийшли до господаря партизани погрітися, було їх з 10 чоловік. Дві ночі ночували вони в нас на підлозі, а потім пішли, взявши з собою поїсти.Потім прийшов наказ — везти нас далі. Молодий господар завів нас з Іванком на станцію, а от старшого брата литовці не відпустили, він так і пробув усю війну у Литві, працюючи хуторі.

Разом з молодшим братом довелося Марійці подорожувати по різним країнам — була зупинка на кілька місяців у Фінляндії.

— У місті Турку місцеві жителі нас підгодовували, приносили і перекидали через паркан нашого табору солону рибу, хліб, одяг. Потім через усю Фінляндію нас, остарбайтерів повезли у місто Рованіемі, де я працювала на заготівлі дров для німецької кухні. Годували нас ситно: макаронами, хлібом, вдавалося і братика підтримати, тому що пайка для дітей була маленькою,- згадує Марія. — Невдовзі знову посадили нас на пором і відправили за сотні кілометірв до порту Данціг (Нині — Гданьськ) , потім — поромом у місто — Кіркінес, розташоване на крайньому північному сході Норвегії. Там на березі фйорду, неподалік від російського кордону, ми знову жили з півроку. Полярний день там триває з середини травня до середини липня — всього кілька місяців. І хоча це північ — не було надто холодно. Дивовижний край з розкішними озерами та лісами, де на великих каменях серед моху ростуть гриби. Ми з подружками збирали цілі кошики грибів, приносили на їх кухню, де кухарка готувала грибні страви навесь табір. Команда остарбайтерів була чимала — 111 чоловік. Ми працювали у німецькому військовому таборі, неподалік був табір з російськими військовополоненими. За нами ніхто не наглядав — німці розуміли, що ми далеко не втічемо — куди тут втікати, на полюс?

Якось Марійка йшла на роботу, аж раптом чує — її кличе хлопець із-за паркану, військовополонений.

— Як тебе звати, дівчино?, — запитав він.

— Марія — відповіла йому тихенько.

— Почекай, дівчинко, не втікай, — тихенько відповів хлопець і дістав з-під сорочки маленькі черевички із зеленої парусини на гумовій підошві.

Він тижнями спостерігав, як Марійка щодня проходила повз табір у важких чоловічих німецьких черевиках, тож і зробив їй такий подарунок.

Дівчина потім довго ходила у цих легеньких парусинових туфельках, пошитих руками полоненого, так і не дізнавшись імені свого благодійника. Спілкуватись відкрито з полоненими було небезпечно, німці за цим слідкували. Більше вона й не бачила того хлопця, хоча вдячність до нього пронесла через все життя.

— Потім нас знову покликали у дорогу. Завантажили на пором і везуть по Білому морю — а куди — невідомо, — згадує Марія. — Тоді була така страшна буря, що я думала — потонемо, але якось-таки доплили до порту. Звідти нас перевантажили на поїзд, і у товарних вагонах повезли поближче до столиці Норвегії — до Осло.Там нас знову відбирали, посадили на машину вісім чоловік, у тому числі й мене із братиком, і повезли у німецький табір. На всю бригаду нам дали кімнату, де ми жили усі вісім чоловік до кінця війни: Федька-циган, дід з бабою і трьома дочками і ми з братиком, — розповідає Марія. —

Робили остарбайтери все, що скажуть: і дрова рубали, і прали одяг військових, чистили картоплю на кухні, мили посуд, прибирали. Керували на кухні дві сестри-німкені — Ельза і Катарина. Працівників не ображали, годували добре, зі спільної каструлі.

— Шкода, що ми не мали права дати навіть шматок хліба нашим полоненим, табір яких був неподалік. Німці їх пильнували, дуже рідко вдавалося щось передати через конюха Петю, який возив дрова, заготовлені полоненними.

Півтора року прожили вони у норвезькому таборі, поки не закінчилась війна.

гукали люди, передаючи звісту один одному, а ввечері найстарший комендант табору зібрав нас усіх і наказав:

— Всім їхати додому! На батьківщину!

Дорога додому також була дуже довгою: зупинялись у Німеччмині, де кілька місяців обслуговували радянських полонених, що були хворі на сухоти. Потім остарбайтерів вивезли до Мурманська, де вони працювали у колгоспі Зайцеве 2 місяці.

17499725_10210441791180184_2141706893_o

— Тут нас пограбували радянські солдати — згадує Марія, — у нас з братиком було 400 рублів, які ми заробили працюючи в колгоспі, і годинник, подарований німцями, гральні карти, ще якісь дрібниці.

Марійка просила військового залишити їм хоча б гроші на дорогу додому:

— У кого ти забираєш, у нас батько на фронті, мами немає.

Але у відповідь лише почула:

— Молчать!

Якось потроху добрались до рідних місць. Мачуха з дочками теж повернулася з Литви, де була на роботі. Батькового брата, який під час окупації бу поліцаєм, відправили разом з його сімєю на Колиму. Треба було якось обживатись. Марійка пішла працювати у колгосп, потім її відправили на лісоповал у Новгородську область. Діти знали, що батько їх живий, але не хоче повертатись додому, до мачухи. Воюючи, на Малій землі він був поранений у руку і в Одеському госпіталі познайомився з медсестричкою на імя Дуня, яка його й виходила. Він одружився з нею, і з часом забрав до себе трьох старших дітей.

— Так я опинилась в Одесі, — посміхається Марія. — Тут працювала на заводі «Кінап», багато років жила в гуртожитку, вийшла заміж, отримала квартиру.

На жаль, дітей у Марії не було — але донька її молодшого брата відвідує її і доглядає свою рідну тітку.

Із висоти своїх девяноста років Марія спокійно живиться на свій досвід юності, на свої поневіряння по світу. Всю молодість їй доводилося дуже важко працювати.

— Я не знаю, чому Бог дав мені таке довге життя, — дивується Марія, — але найголовніше, щоб завжди залишатись людиною, потрібно працювати, не утікати від роботи, — вважає Марія, — робота завжди мене рятувала від зла.

На питання, чим потрібно харчуватись, щоб жити довго, Марія Мельниченко також знизує плечима:

— Я не знаю, харчами не перебираю, їм усе, що мені приносять.Від малокрівя — вино пю, додавши трішки меду. По лікарям ніколи не ходила і не ходжу досі. Робота виліковує від усіх хвороб.

Марія посміхається, і показує нам свої старенькі фотографії — на яких її далека довга дорога через життя…

Прес-центр «Паритет»